У кабінеті №1 18 у приміщенні Полтавської облдержадміністрації завжди велелюдно. Тут кипить робота, пов'язана зі збором речей і коштів, що йдуть на підтримку української армії на Сході держави. Один за одним приходять полтавці та гості міста. Хтось приносить теплі речі, білизну, шкарпетки, хтось - консерви та інші продукти, хтось дає гроші. Усіх цих людей об'єднує те, що вони чудово розуміють важливість такої своєчасної підтримки, адже українські бійці ціною свого життя намагаються подолати опір підступного і добре озброєного агресора. Чи буде в Україні відновлено мир і спокій, сьогодні залежить не тільки від успішних дій армії, а й від кожного з нас.
Збором речей і коштів та їх відправкою на Схід України займаються представники громадськості - зокрема Громадська спілка «Ліга громадських організацій «Полтавська громада» та «Єдиний інформаційний центр «Майдан-Полтава». Роботу цих людей важко переоцінити, адже вона триває майже цілодобово. Вони їздять і в «гарячі точки» на Донеччину й Луганщину, щоб передати бійцям матеріальну й моральну підтримку з мирної Полтавщини.
- Нині мало хто захоче поїхати на Схід, бо це пов'язано з реальним ризиком. А у вашій команді - більшість жінок, і ви берете на себе цю непросту місію. Які враження від таких поїздок? - запитуємо у голови «Полтавської громади» Віри Маслак.
- Чим далі на Схід України, тим більше відчувається подих війни. Коли ми проїхали місто Ізюм, що на Харківщині, то інших машин, окрім військових, дорогою майже не зустрічали. У травні вдалося дістатися лише до Ізюма, а далі блок-пости не пустили. Пізніше відвідали Курахове, Українськ, Добропілля, і то нам дали «зелене світло» тільки тому, що везли «гуманітарку». Нещодавно побували у Слов'янську — саме в той день, коли у місті підняли український прапор. Боляче було бачити сліди недавніх боїв, зруйновані будинки. Підсвідомо навіть не віриться, що все це відбувається в Україні. Ми повсюди шукаємо полтавців, щоб поспілкуватися з земляками, переказати їм, що про них усі дбають, переживають, моляться за Їхнє життя. Передавали хлопцям не тільки продукти, одяг, ліки та інші речі, а й вишиті рушники, українські прапори, дитячі малюнки. Солдати бережно беруть ці прості речі, кажуть, що вони підіймають їхній бойовий дух. Часом бійці більше радіють таким подарункам, ніж харчам. Коли ми їздили перший раз, то становище наших солдатів було набагато гіршим, ніж зараз. Про це зараз важко говорити, але вони не мали елементарного, навіть берці ганчірками прив'язували. Хлопці тижнями живуть у польових умовах, серед бетонних блоків, і часом до них, окрім волонтерів, ніхто не доїжджає. Перший раз я була дуже шокована, стільки гам усього не вистачало. А потім, з кожною поїздкою, ми бачили, що становище наших військових поліпшується. Основною їжею їх забезпечують централізовано. А цигарки, овочі, фрукти, чай та інше передають люди. Полтавці у нас не такі багаті, але готові поділитися останнім. А головне - моральна підтримка, незалежно від того, принесли щось вартісне чи «копійчане». Зате від щирої душі. Хтось листи солдатам пише, діти малюнки передають...
- Як вас сприймає місцеве населення?
- Під час поїздок намагаємося ніде не зупинятися, бо це небезпечно. Розмови бажано ні з ким не заводити. Спершу населення все українське сприймало негативно, були різні провокації. Коли вперше їздили на Схід, то помітили, що повсюди було вивішено багато російських триколорів, майоріли георгіївські стрічки. Та з кожною поїздкою триколорів ставало все менше, а українську символіку можна зустріти дедалі частіше. Перелом у свідомості східняків усе-таки стався! Спілкувалися з людьми в Бердянську й Маріуполі. У Бердянську більшість людей відкрито виступає за Україну. А от у Маріуполі ситуація була складніша. Нас супроводжував тамтешній палкий прихильник Майдану. Він провів нам екскурсію містом, ми побачили розгромлений відділ міліції, спалену міськраду й відділення «Приватбанку». Коли йшли людними місцями, чоловік починав говорити тихо й озирався вусібіч. Це був вироблений рефлекс - щоб сторонні не чули. У них взагалі стараються не говорити на політичні теми. Як кажуть, наїлися по самі вінця! Перший перелом у жителів Маріуполя стався, коли представники так званої «донецької народної республіки» почали збирати данину з підприємців, котрі ще могли платити. Першою свій протест заявила фірма з надання ритуальних послуг. її керівництво повідомило терористам, що може надати безкоштовну допомогу лише ритуальними послугами. Зробили труну і принесли її до штабу ДНР. Після того й інші підприємці почали сміливіше виступати проти проросійської політики та відвертого рекету. Думаю, немало українців після усіх цих подій стали іншими...
- У нашій державі так багато мільйонерів, але на бронежилети для солдатів скидається простий народ, який має невеликі зарплати й пенсії. Це і є справжні патріоти, які без «ніару» й розголосу роблять добро для України...
- Наша громадська активістка Наталія Талипова нещодавно брала участь у підготовці концерту біля ТРЦ «Екватор». На території торговельно-розважального центру поставили скриньку. За день туди надійшло понад 10 тисяч гривень - практично на три бронежилети. Люди активно ділилися своїми коштами з вірою в перемогу. І перемога буде з такою підтримкою! Спільна справа всіх нас змінює, з’являється розуміння того, що ми - єдиний народ і що потрібно не лаятися, а об'єднуватись і діяти разом. Жодних партійних непорозумінь бути не повинно, бо нині головне - зберегти Україну.
- У кабінет №118 щодня приходять люди із пропозиціями про допомогу. Хто вони?
- Нам особливо запам'ятався зворушливий випадок. Соціальна працівниця передала на потреби армії 125 гривень від стареньких і немічних бабусь, які не могли прийти до нас самотужки. Одна бабуся пожертвувала 100 грн., інша - 10, а ще троє - по 5 грн. Вони дуже просили передати ці гроші нашим солдатам, щоб ті повернули в нашу країну мир. Пенсії в бабусь невисокі, але серця - великі. Ми так і записали в нашому «журналі добродійників»: «Ці речі та гроші передали літні жінки через соціального працівника. Вони самі не змогли прийти. Вони справжні патріотки, будемо вчитися в них. Дорогі бабусі, ви для нас взірець українства!». Ще один випадок нас дуже зворушив. Одного разу прийшла молода пара, яка вирішила побратися. Закохані гуляли Полтавою, прочитали оголошення й зайшли сюди, щоб допомогти військовим. Сказали, що дуже прагнуть миру, аби відгуляти своє весілля і щоб їхні діти народилися й жили у мирній Україні. Приходила також жінка-росіянка. Вона розповідала, що постійно спілкується з родичами з Росії й пояснює їм, що їхній Путін веде стосовно України неправильну політику. А вони їй заперечують, що, навпаки, Україна винна, і запрошують виїхати в Росію. Але ця жінка вирішила купити для наших військових бронежилет і пообіцяла показати російським родичам чек, щоб довести, що українці всіляко підтримують свою державу, бо їхня позиція правильна. «Я росіянка за походженням, але живу в Україні, тож уже стала українкою. Я не хочу, щоб тут воювали», категорично запевнила вона. Іще одна росіянка виявила свій патріотизм щодо України. Під час акції в ТРЦ «Екватор» 9-річна дівчинка з Москви на ім'я Мирослава написала фарбами «Україна вперед, Росія - назад!». Цей малюнок уже передали військовим.
Діти часом мудріші, ніж дорослі, бо не вміють кривити душею. А одна з наших молодих волонтерів Надія мала розкішну косу. Вона відрізала своє волосся і здала його перекупникам, а кошти передала на потреби української армії. А друга дівчинка, якій шість років, виторгувала 5 гривень за вишні, і також принесла ці кошти, щоб передати солдатам. Найчастіше люди навіть не залишають своїх прізвищ і телефонів, бо для них найголовніше - підтримати мир. їхня щира доброта додає сил і впевненості нашій армії. У мене вдома живе сім’я з Сєвєродонецьказ тримісячною дитинкою. Вони також принесли нам допомогу 500 грн. Хотіли мені вручити вдома, але я попросила: «Прийдіть, подивіться, скільки люди всього приносять, як підтримують армію». Донеччани також хочуть перемоги України і щоб на Донбас повернувся нарешті спокій. Хвиля патріотизму, що нині заполонила державу - дуже важлива. Якби Fia Сході було більше української символіки, то, може, ніхто й не посмів би посягати на наш суверенітет і незалежність. Прапори на балконах і дахах, - це наш оберіг, висловлення готовності захищати свою територію. За 23 роки Незалежності Україна ще не знала такого сплеску патріотизму, єдності, любові до рідної землі й бажання ділитися останнім заради збереження миру. Тож залишаймося такими й надалі - і тоді ми побудуємо країну своєї мрії: справді вільну, незалежну, багату і щасливу.
Людмила ПЕРЕДЕРІМ
«Вечірня Полтава»
Немає коментарів:
Дописати коментар